«Складність» чернечого життя


 Головним завданням Ордену Братів Проповідників є життя на взірець Апостолів: це не стільки програма дій, скільки спосіб життя, спосіб буденного життя християнина. Св. Домінік не тільки вказав перспективу і визначав мету – він створив стиль, окреслив головні пункти віднесення, що становлять основу всього домініканського життя.

 

Реґула св. Августина і Конституції Братів Проповідників втілюють ідею св. Домініка, пристосовуючи її до реаліїв щоденного життя. Реґула передає мистецтво чернечого життя під одним дахом: цей текст на стільки ж шанований, на скільки й захоплюючий. Конституції котрі налічують кількасот параграфів, надають цьому євангельському життю типово домініканське обличчя. Немає тут нічого туманного. Головні напрямки виразно вказані, як і докладно вказані різні способи дії і конкретні приписи, до котрих повинні допасуватися домініканські спільноти. Немає теж диктату приписів і звичаїв – кожна спільнота зберігає широкі можливості власної творчості для того, щоб самій вибирати форму, котра відповідає їй в даних обставинах. Однак найбільш захоплюючою новизною є те, що збір законів від початку був відкритий на зміни. Конституції справді надають велику увагу можливості бути виправленими і переробленими так, щоб в кожній епосі могли служити завданню Ордену. Тому мова про якесь одне неокреслене «чернече домініканське життя» є великим ризиком. Передусім є ризиком ототожнення живого організму з його скелетом. Домініканці, звичайно, можуть представити список елементів, з котрих складається кістяк їх екзистенції, але тільки подих, що її оживляє, поєднує між собою різні її елементи в тіло особливого роду. Треба також старатися уникнути небезпеки уніфікації погляду, пам'ятаючи, що кожне життя є унікальним. А домініканське життя було створено для людини, а не людина для нього.

 

Це не є життя в казармах, але теж і не в іспанській таверні, де кожен замовляє і споживає те, що хоче, керуючись власним смаком... Це життя зобов'язує, воно обмежене певними правилами. Але нехай дерева не закривають від нас лісу! «Зірковість» декого в нашому Ордені свідчить про те, що чернече життя не ламає особистість. Однак же «відомі» домініканці не завжди є добрим прикладом тої делікатної гармонії, відречень і тихих радостей, що є уділом стількох «анонімних» ченців.

 

Погляньмо на те, що спільного мають різні способи домініканського життя, стараючись сформулювати його в пунктах. Головною конструкцією, що задає напрям кожній формі домініканського життя, є проповідництво. Присвятимо йому окремий розділ. Окремі розділи присвятимо також спільному життю і обсерванціям, євангельським порадам, приватній і літургійній молитві і, звичайно, науці. З цього складається апостольське життя, не тільки в своїй діяльності, але й в самій структурі. Немає різниці між тим, чим живеш і що проповідуєш, немає різниці між метою і засобами. Св. Домінік (а за ним і ми, хоч ніколи не осягнемо цього в повній мірі) прагнув життя, котре давало би слово, і слова, котре давало б життя. Всі наші буденні справи, такі як спільнота, молитва, наука, спонукають нас до навернення і свідчення Божої любові. Проповідь не вимагає відірвання від монастирського і особистого життя. Навпаки: вартість того, що визнаєш сам, або того, що визнають брати поміж собою, стає мірою вартості того, що проповідується назовні. «Лікарю, вилікуй себе самого!». Чотири головні складові нашого домініканського життя, котрі необхідні для того, щоб приготуватися нести Слово через гори і долини, потрібні також для того, щоб Слово, котрого ми є лише слугами, переорало нас самих і в нас проросло. Євангелізація починається вдома. Такий внесок принаймні можна винести з наказу св. Домініка – проповідувати Слово Боже verbo et exemplo – словом і прикладом.... 

  


 

Спільне життя і його обсерванції



Монастир як підставова «одиниця» 


 Що було першою ознакою дії Святого Духа в день Його зіслання? Було нею те, що чуючи Його люди з усіх кінців землі збігаються і вслуховуються в слова Апостолів. Так само є з закликом св. Домініка: він спричиняє натовп. Перший порив домініканського покликання є зісланням Святого Духа; це рух, котрий полягає на громадженні, розмові один з одним і взаємній самоідентифікації в справі проголошення Євангелія. Підставова «клітина» організму Ордену є місцем і кузнею злагоди; це монастир або конвент ( з латини convenire – разом приходити). Монастир-конвент не є ані одразу готовим домом, ані придорожною господою, він є домом, що вимагає будування, щоб виповнилася обітниця злагоди, в котрій можливе є сповнення, зріст і розсилання.

 

Передовсім йдеться про те, щоб жити разом в злагоді. Щоб одні приймали інших або радше одні були прийняті іншими в ім'я того самого покликання і в ім'я того, хто його дає, хто заохочує нас до братерської рівності і солідарності. Потім день за днем треба творити оцю крихку і цінну злагоду, будуючи спільне життя з його ритмом, обов'язками і знаками. Першим знаком є, безперечно, спільна літургія, як вираз віри спільноти. Але на початку кілька слів про капітул...

 

Капітул є згромадженням всієї монастирської спільноти. Головною метою є керування життям спільноти в кожному аспекті. Капітул вибирає пріора, котрий регулярно скликає капітул і на ньому головує. Від визначає також братів для інших завдань в монастирі: субпріора, економа, кантора, бібліотекаря, ризничного... Але щоб надати монастирю напрямок, пріор мусить мати підтримку всіх братів. Обов'язки одних не повинні спонукати інших до безтурботного життя – кожен повинен відчувати відповідальність за все: від чистоти на коридорі до духовного клімату, від рівня гостинності до дотримання тиші і зосередження, незалежно, чи він зобов'язаний до цього становищем в монастирі, чи ні. Першим завданням настоятеля є сприяння душпастирським ініціативам монастиря.

 

Стосунки між братами є звенами, що поєднує їх в капітул. Якщо поміж братами немає порозуміння, то капітул топчеться на місці, іде як по болоті або й провокує конфлікти. З цього можна зробити два висновки. По-перше, брати винні один одному правду. Одним з традиційних способів повернення цього боргу є братерська пересторога чи навіщування, що є проявом взаємної підтримки і вимагає такту і відваги. Приймаючий критику своїх співбратів економить час і зусилля, бо сторонній погляд турботливого брата поможе уникнути духовної карловатості, повільної деградації чи гордої самотності. Звичайно, все це при умові наявності відваги розмовляти один з одним – навіть зважаючи на можливість помилкового осуду... Ті, хто уникає ризику боячись осмішити себе і традицію братерської перестороги, мають однак же визнати, що наш Орден спонукає нас до відважної відповідальності, що полягає не тільки на тому, щоб однин за одного молився, але щоб заохочували себе навзаєм також словом.

 

Треба пам'ятати, що правда без любові є нічим. Якщо братерські стосунки не мають в собі сердечності і милосердя, то така правда вироджується в поліційну уважність або апостолат, що стає знаряддям брутальної компенсації. Або теж кожен закривається в тому, що стосується особисто його, а монастир стає таким собі готелем для працівників-євангелізаторів. Тепер легше, ніж коли-небудь, оцінити, чи панує в монастирі зичлива атмосфера. Це є атмосфера товариського кола (що не означає парникового і закритого клімату), котра дає можливість відпочинку (що не означає лінивства). Бо ж одним з дарів Духа Святого є радість, а не черствість. І якщо монастир є підставовою «клітиною» Ордену, а життя в спільноті є підставовим вибором кожного домініканця (а не однією з можливостей), найважливішим є забезпечення участі в ній кожного брата, котрий би співтворив з іншими дім, а не старався стати героєм. З цього випливає другий висновок: брати повинні любити один одного, що вимагає взаємного збагачення, турботи і милосердя.

 

Що в такому випадку діється з братами, що живуть поза монастирем (extra conventum)? В багатьох випадках їх спеціальний статус є визначений апостольським мандатом (наприклад, капелан черниць) або, більш прозаїчно, знаходяться на лікуванні. В інших випадках ми повинні визнати, що спроба спільного життя не вдалася. Не оцінюймо ступінь відповідальності – вина завжди виступає з двох сторін. Насправді, ці невдачі є нещастям для всіх...

  

Гостинність


(John Heuston) Refectory in San Clemente

Є гідним уваги зростаюче значення прийняття гостей як в церковному житті, так і особливо в наших монастирях. Вони стають місцем зустрічі не тільки для братів, але також для їхніх друзів, рідних, братів, що приїжджають з інших місць, для шановних гостей і постійних бувальців. Літургійна молитва і спільний стіл є можливістю поглиблення взаємних контактів, котрі не тільки допускаються, але є інтегральною частиною монастирського життя. Дуже помилявся би той, хто вбачав би в цьому моду чи демагогію. «Прийняття» і «ділення» стали словами, що дратують з приводу їх надуживання. Однак можна втішитися тим, що християнські спільноти, засвоюючи собі ці важливі для них поняття, зробили дорий вибір: бо ж їх місія є міцно зв'язана зі здатністю прийняти іншу людину. Як і кожна християнська спільнота, домініканський монастир добре про це знає і може багаторазово підтвердити це своїми ділами. Найважливішим в наших монастирях є свідоцтво злагоди і радості. «Погляньте, як вони люблять одне одного!» - перевищує на порядок всяку апологетику і красномовність. Про це треба пам'ятати!

 

Але таке свідоцтво має шанс промовити лише тоді, коли монастир є знаний з гостинності, а не з обскурантизму. Поза небагатьма винятками домініканська спільнота живе і діє відкрито, на виду у всіх. Що маємо приховувати? Було б парадоксально, якби якийсь чернець посвятив себе проголошенню Євангелія і в той ж час зберігав анонімність. Зазвичай вже саме існування домініканського монастиря в певній місцевості є якимось «сигналом», котрий проявляється в проголошенню ченцями проповідей в поблизьких місцях публічного культу.



Будинок монастиря


(John Heuston) Dominican Friar meditating

Існування монастиря не є рівнозначне існуванню будинку. Так як ми не є самими духами, будинок монастиря, його розмір і естетика, місце і історія, становлять істотний чинник того, що в ньому відбувається. Спільне життя – це також успадкування по наших попередниках історії, записаної в камені і тому нерухомої. Треба зауважити, що від певного часу ми є свідками певної зміни тенденції. З часів будови надто великих монастирів надто вже змінилися часи... Можна довго розважати на тему користі і недоліків великих монастирів в порівнянні з міні-монастирями. Однак постараймося в цій дискусії витягнути тривалі і незаперечні висновки.

 

Важко заперечити, що для кожної провінції вигіднішим є мати один або два великих монастиря, що можуть виконувати функції монастирів формації. Молодь, що вступає в чернече життя, з рацій як духовних, так і матеріальних, вимагає спільноти. Кожен мусить мати келію, спільну кімнату для зустрічей, місце для молитви, бібліотеку, а також опікунів, і це все в умовах, що запевняють мінімум краси і тиші. Існуючі вже монастирі в основному забезпечують цей мінімум.

 

Дуже сильні і в істоті слушні застереження щодо дотримання якомога сильніших братерських зв'язків виникають при оцінці архітектури, естетики і локалізації багатьох монастирів. В основному їх існування зв'язане з місцем культу. Багато братів сподіваються перебудувати чи адаптувати вже існуючі будинки, або мріють переїхати до іншого, можливо – меншого, монастиря. Декотрі брати навпаки, одарені меншою вразливістю, постійно пригадують іншим, що запах вмісту не залежить від форми посуду. Їх аргументацією є прислів'я: «Спільне життя в своїй красі осяює гидкий будинок монастиря, так як добрий погляд змінює обличчя».

 

Поняття спільного життя не відноситься тільки до будинку монастиря, але поширюється на цілу духовну спільноту монастирів домініканської провінції, а потім і цілого Ордену. В цьому є логіка, котра не заперечує право кожної спільноти до прийняття власного профілю. Однак вона вимагає, щоб цей вибір не відбувавсь коштом відкритості на кожне нове віяння моди. Домініканська спільнота, як і кожна людська спільнота, потребує для себе певного мінімуму змін. І якщо провінціал не чується вільним в асигнуванні до якоїсь спільноти певного брата, то це є пересторогою, що той монастир поволі стає джерелом самозакоханості і нетерпимості.

 

Одним з підставових способів самовиховання до спільного життя є відсування порогу нетерпимості відмінностей так далеко, як це тільки можливо, а також зміцнення в собі певної форми виносливості. Багаторазово повторюване зусилля над покращенням спільного життя є справжньою школою проповідництва. Єдинодушність, котрої ми шукаємо, а котра є поза можливістю людської волі, краще впроваджує в стан благодаті, ніж всілякі повчання і чудеса. Там ми швидко усвідомлюємо нашу неврівноваженість і слабкість. Це щаслива неврівноваженість і радісна слабкість: бо відкрита на лагідність і силу Воскреслого Спасителя. «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам!» Кожен наш капітул є святом, бо вказує нам на цей дар.

 

François-Dominique Boespflug OP


Далі буде...

Попередній текст...