Місце, де живуть люди


16 травня 2009


"Громада вірних мала одне серце й одну душу… Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса й були всім вельми любі" (Діян 4,32.а-33).

26 квітня Фастів згадував померлих: юрми народу спрямували свої кроки до місцевого кладовища, щоби провідати своїх померлих рідних. У руках кошики з їжею та, звичайно, з горілкою – без них свято, спілкування і відпочинок незвичні…

Того ж дня отці-домініканці організували інше свято під гаслом «Ісус Христос воскрес для всіх». Отець Михайло Романів ОР визначив мету цього свята так: «Головне, щоб ця радість у нашому місті з’єдналася в одне між різними конфесіями, тому що Воскресіння є спільним для всіх. Гадаю, що діти більше допомагають нам зрозуміти цю істину. Тому, що ми, дорослі, досить розділені у світопоглядах, переконаннях. Натомість діти, які зараз знаходяться тут, на різні спільноти не діляться, вони нас об’єднують, бо сприймають світ так, як бачать, як люблять».

Зібралися люди різних конфесій: протестанти, греко-католики, православні і, звісно, римо-католики. І славили Христа.

Католицька молодіжна музична група «Іхтіс» разом із протестантськими музичними гуртами співали пісень. Сестри-домініканки опікувалися наймолодшими, яких було багато, неначе ангелів на небі. Приїхали гості з центрів реабілітації людей з алкозалежністю. Вони привели з собою поні, щоб порадувати дітей. Жінки парафії Воздвиження Святого Хреста наготували усяких ласощів, а молодь перед святом робила поп-корн. Навіть фастівський "Зоокуточок" приніс для утіхи своїх звіряток.

Зненацька на площі стадіону з’явився Робі з Супер-Книги, якого малеча (і не лише вона) зустріла у повному захваті. Згодом був і ще один сюрприз – веселуни-клоуни.

Ігри, танці, сонце, сценки, лотереї – і багато радості. Неначе Небо спустилося на грішну і сумну землю. Звісно, були й пастирські промови. І не звучало у їхніх словах жодної патетики, був тільки Воскреслий Ісус.

Повз храм проходив чоловік і здивовано зауважив: «Як це католики щось таке організували?.. Діти разом із батьками, а не десь самі по закутках… Неймовірно!»

Свято на вулиці тривало до заходу сонця. Але цим не закінчилось. Саме у цей день до парафії завітав доктор теології о. Януш Марія Анджеєвський ОР, який вже у монастирі провів для охочих конференцію з учення св. Павла. Під час цієї зустрічі пролунав закид, що музика під час свята була не дуже слов’янська, і чи це веде людей до Бога.

Отець Януш відповів так: «Ми надто швидко визначаємо деякі речі і події. Питання у тому, наскільки музика провадить до молитви. Не можна, щоби музика була така, як для померлих, – у храмі вона має бути живою… Сьогодні це було прославленням Бога. Під час концерту я бачив багато дітей і багато радості на обличчях – це те, чого нам бракує. Християнству не можна бути сумним. Потрібно вчитися бути вільними і обирати добро. Якби о. Михайло побоявся організувати за межами монастиря таке свято, то цього концерту не було б, і всі сиділи би по хатах самотні й сумні…»

Коли я вийшла з монастиря, на вулиці вже була ніч. Я почула роздратований крик: спершись на огорожу храму, стояли п’яні хлопець і дівчина. Вона намагалася зрушити з місця свого коханого, він відповідав нерозбірливим мугиканням. Та у відчаї почала гірко плакати… а навколо пустка і темрява, пустка у серцях і темрява у місті після спомину померлих… І не знали вони, бідолашні, що «ойкумене» – «місце, де живуть люди» – так близько: за муром, до якого вони стояли плечима, під яким страждали через внутрішнє спустошення.

Ірина Островська